Кайназой

Трiснула шкарлупа,

І я побачила сонця два,

Ікла і луски маю, заслiпена трохи,

В повiтря здiймаю розпечений попiл.

Маю тіло міцне, що інстинкт полювати жене,

Навiщо я тут? Курну пустелю долаю,

Очі від світла ховаю.

А всі відповіді в мені,

Не приходять іззовні, ні,

Не таки вони і страшнi.,

Ховаються на глибинi.

I коли я на хвилi, в вогнi,

И коли згасаю на днi,

Не приходять iззовнi, нi,

Всi причини завжди в менi.

Втілена в дивних створiннях,

Щоразу забувши корiння,

Бачу тебе, все згадую i злiтаю,

Стрибком пустелю долаю.

Шо мене так в тобi лякає?

Чи не глибоко я копаю?

Людина iз кайнозою, поясни менi хто ти i хто я?

А всi вiдповiдi в менi,

Не приходять iззовнi, нi,

Ти на хвилi, чи ти на днi,

Споглядаючи зорi в пiтьмi.

Серед мiльонiв зiрок,

Ти мою впiзнаєш,

І квантовий робиш стрибок,

I бiльше немає питань i меж.

Я була б холодна, як сніг,

Але я не сніг,

Бо сніг - він для всіх,

А я не для всіх.

Жадана, як сонце, приємна, як сміх,

Але сонце і сміх - для всіх.