Ми помрем не в Парижі

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки Слабне зір, гасне слух і минається радість проста За своєю душею простягнеш обличчя і руки Але високо і недосяжно вона відліта Залишається тільки вокзал на останнім пероні Сіра піна розлуки клубочиться, пухне і – от Вже вона роз'їдає мої беззахисні долоні І огидним солодким теплом наповзає на рот Залишилась любов, але краще б її не було В провінційній постелі я плакала доки стомилась І бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна Затихала, стихала банальна вокзальна весна Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми Надто гірко ми плакали і ображали природу Надто сильно любили, коханців соромлячи тим Надто вірші писали, поетів зневаживши зроду Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим