Із тих, хто не відлітають

Довго дививсь,

Як птахи зникли за небокрай,

Не силячись відвести очей,

Щоб не впустити суті природних речей,

Неначе вчора лиш народивсь.

Лягають спати земле і гай,

Бо дні стають коротше ночей

І дихання її коло кожних дверей...

Кличуть летіти з собою в далекі і теплі краї,

Що десь далеко за морем, та нащо ті мари мені.

Хочу лишитися поряд, й дивитися знову і знов,

Як тихо котиться сонце за гори, червоне, мов кров.

Твої сліди -

Я добре бачив, як ти прийшла,

І як котилось сонце згори,

Все нижче й нижче, гублячи рештки тепла...

Весь світ довкола наче застиг.

І кригою взялася вода

В руках твоїх з'явився батіг

Зі свистом розсікаючи вітер крізь сніг.

Не буде ні краплі жалю,

Не буде ні краплі зла,

Є ті, хто не відлітають

Й лишаються просто так.

Не треба чужих ілюзій,

Ніяких солодких слів,

Давно вже тримають руки

Усе, про шо тільки мрів...

Чутно як кличе чийсь голос і серце щосили тремтить,

Наскрізь пронизує холод - замерзне та не відлетить,

Буде дивитись, очей не відводячи ані на мить...

Не треба чужих ілюзій,

Ніяких солодких слів,

Давно вже тримають руки

Усе, про шо тільки мрів...

Закохані мої очі,

Хоч ріжуть вітри, мов скло,

У губи твоєї ночі,

Червоні, немов вино...