Погонич

В степу хурделя розцвіла

Воли несуть свої тіла

а заразом і віз обридлий

крізь ніч

Чи є душа у бидла?

Якщо й нема - колись була

Та стерлася - під батогами,

під тягарем чужих доріг

Вінчає зірка кожен ріг

Погонич ворушить ногами,

немов намацує поріг,

що так кортить переступити

Малює хрест скажений сніг

і вчить, як треба було жити -

не тут, а там, де сивиною

взялися гони в давнині

Погонич відчува спиною,

що крил немає на спині,

і знятись в темряву несила -

остання думка підступа

А у волів зростають крила,

все ближче зоряна крупа

І вже вони пливуть високо,

і Віз покинутий закляк

у небі, де червоним оком

Погонич дивиться на шлях