Про мертвячку галасливу

У полІ калина стояла,

У траві дівчИна лежала,

Голосно сміялась, веселилась,

«Обігнала тебе, обдурила!»

Ти не смійся так, моя рідненька,

Бачиш, сонечко стоїть ще так низенько?..

Чуєш, верби шепотять до дна ріки,

Щоб згубила рОки молоді?

Не зазрЯ мене тут відьмою прозвали,

Бо багато бачила і знаю.

Час для мене, наче нИтки небосхилу,

Ними я плету дорогу сиву,

Поміж зорь і рЯсного барвінку,

Що в душі квітує навіть взимку.

Промине зима, палюче літо,

Знову осінню потЯгне, першим снігом..

Навесні прийду, пройду крізь хвіртку,

Зазирну до тебе у могилку :

Як тобі там спиться, галаслива,

Не жаліла що ні сміху, ані сили ?

Чи не мОторошно в нічку темну

Пробиратися водою пОпід землю ?

Розкажи, чи весело весною

З мавками гулять попІд вербою?

Чом ти стогнеш, наче звір підбитий?

Скоро прийде сонце, тепле літо,

Будеш на галявці, між трави,

Локони розчісувать свої.

Будеш пІсні голосно співати,

Будеш пОночі людей лякати,

Марою являтись серед листя,

Ухкати совою з піднебісся..

І до мене якось в сні прийдЕш..

І пробачення проситимеш, авжеж.

Запитаєш, де закуто моє серце,

Що не відчиняю в нього дверцю.

Будеш умовляти, і грозити,

Намагатимешся подружитись,

Будеш руки ніжно цілувати,

На весілля своє мертве звати..

Та не прИйду я, і не проси,

За спинОю в тебе лиш гроби

І старі, тьмяні зірки палають,

Наче бачити життя вже не встигають..