На жаль

Як далі, то більше

Ми прагнемо тиші,

Бо надто гучні і живі.

Це місто потроху

Втрачає епоху,

Лишаючи маски криві.

Згадай-но дитинство

Твоє королівство

Прекрасне й далеке тепер.

Скелясті балкони

В них спали дракони

Із сірих панельних печер.

А, часом, зненацька

Уява юнацька

Малює майбутні світи.

І ти червонієш,

Бо ти розумієш,

Що крила готові лети!

І птах мужньо й дзвінко,

Натхненно і стрімко

Вривається в русло життя!

Та, наче, в омані,

В хмільному тумані

Приходять сумні відкриття,

Що казка не щира,

І майже сатира

Виходить з твоєї мети.

Що радше на Небі

Відмовлять в потребі,

Ніж далі дозволять іти.

Що біль не здолати,

Не побудувати

В минуле безпечні мости.

Що все зупинилось,

І тільки й лишилось

Писати незграбні листи.

Болюче питання

Твоє існування

Для чого? За що? І кому?

І серце, неначе

Приречене, плаче,

Бо битися зле одному.

Умовні закони

Тяжкі перегони

Невдовзі й зламається карк.

Розбиті вазони,

Пустельні газони,

Мов ти це покинутий парк.

І сни кольорові,

Як марки поштові,

Вже стали не варті й бліді.

А ти крок за кроком,

А ти рік за роком

Чекаєш на відповіді.

Біле волосся

Життя не вдалося

Це втома, чи тиха печаль.

Можливо запізно

Вхопився залізно.

Не встиг. Не отримав на жаль.