Божевільна

Синьоокою чаклункою, бувало, Називав мене і руки цілував, Може, справжнє щастя то було й не стало. Час минув і вже, як сніг розтав. Що тоді хотіла, я сама не знаю, Може подарунків, може просто слів. Я не вірю в те, що почуття вмирає, Що вогонь любові догорів. Більше ніхто, Тільки я в тому винна – Божевільна! Більше ніхто, Тільки я в тому винна – Божевільна! "Повернись!", – тобі сказати не зумію. Квітень за вікном, а на душі – зима. Ти вже не один, і я це розумію, Що ж, у цьому винна я сама. Синьоокою чаклункою, бувало, Називав мене і руки цілував, Може, справжнє щастя – то було, Й не стало...